“Мене надихає те, як українці пробиваються крізь усе те жахіття, яке коїть росія”
Американський підприємець і волонтер Ерік Гаар — про переїзд до Києва, волонтерство, життя під час війни та допомогу іноземцям в Україні.
Ерік Гаар — американський підприємець, для якого Київ став важливою частиною життя. Уперше він приїхав сюди у 2020 році, а влітку 2023-го вирішив переїхати до столиці на постійній основі.
Сьогодні Ерік волонтерить у «Печерських Котиках» і розвиває Access Ukraine — юридичну фірму, яка допомагає іноземцям із питаннями переїзду та життя в Україні.
В інтерв’ю для Visit Kyiv Ерік розповів, чому повернувся до України після початку повномасштабного вторгнення, що полюбив у Києві та як місто стало частиною його життя.
Перша зустріч із Києвом
Уперше я приїхав до Києва влітку 2020 року, коли працював у банківській сфері. Тоді ми могли працювати дистанційно майже з будь-якої точки світу. Більшість країн через пандемію була закрита, а Україна залишалася відкритою.
Я планував провести в Києві лише два тижні, винайняти квартиру, а потім вирушити до іншої країни. Але зрештою почав регулярно повертатися сюди й провів в Україні більшу частину останніх шести років.
Приблизно за три тижні до початку повномасштабного вторгнення у 2022 році я поїхав у відрядження до США. Через роботу та ситуацію в Україні я не повертався до літа 2023-го. Тоді звільнився з банку й вирішив переїхати до Києва на постійній основі.
Чому я повернувся після початку повномасштабного вторгнення
Я жив у Києві з перервами з 2020 до 2022 року, познайомився з багатьма українцями, і чимало з них стали моїми друзями. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я дуже хвилювався за їхню безпеку.
Одного разу мій друг попросив допомогти його колишній дружині та доньці дістатися до США. Вони виїхали з Києва до Польщі, звідти полетіли до Мексики, а потім вирушили до американського кордону. Я поїхав туди, зустрів їх у Мексиці й допоміг дістатися до прикордонного пункту в Техасі.
Для мене це був дуже сильний досвід. Я побачив, через що людям доводиться проходити, щоб знайти безпеку.
Пізніше у США запустили програму Uniting for Ukraine, яка дозволяла американцям ставати спонсорами для українців, що хотіли приїхати до країни. Я став таким спонсором для дев’ятьох українців.
Вони самостійно оплачували переїзд і знаходили житло у США. Моя роль полягала в тому, щоб підтримати їхні заявки в межах програми.
Їхні історії, розмови з друзями, які залишалися в Україні, та з тими, хто виїхав до сусідніх країн, дуже на мене вплинули. Тому, коли влітку 2023 року з’явилася можливість повернутися до Києва, допомагати й волонтерити, я нею скористався.
Від маскувальних сіток до юридичної допомоги
Після повернення до Києва я почав волонтерити в «Печерських Котиках». Приблизно через місяць мене запросили стати координатором міжнародної співпраці та працювати з іноземними волонтерами.
Спільнота виникла після початку повномасштабного вторгнення. Група жінок із Печерського району спочатку допомагала людям, яким було складно отримати їжу, ліки та інші необхідні речі. Згодом волонтери зосередилися на виготовленні маскувального спорядження для українських військових.
Сьогодні сюди приходять сотні українських й іноземних волонтерів. Вони плетуть маскувальні сітки та виготовляють повні маскувальні костюми для військових, які працюють у польових умовах і лісах.
Я дуже пишаюся нашою роботою і вдячний людям, які створили «Печерських Котиків», за те, як тепло вони мене прийняли.
Окрім волонтерства, у 2025 році я заснував Access Ukraine — юридичну фірму, яка працює з іноземцями, які хочуть жити, волонтерити або працювати в Україні.
Ми допомагаємо з візами та посвідками на проживання, отриманням податкового номера, відкриттям банківського рахунку та іншими питаннями, пов’язаними з тривалим перебуванням в Україні.
Це непроста робота, але вона мені дуже подобається і приносить багато задоволення.
Сирники, архітектура та мурали: за що я люблю Київ
Коли я вперше приїхав до Києва, у мене не було особливих очікувань. Про Україну я знав переважно те, що вивчав у американській школі на уроках всесвітньої історії та географії.
Мене одразу вразило, наскільки українці дружелюбні й відкриті.
Я познайомився з українською кухнею і полюбив сирники, вареники, борщ та інші страви.
Мені подобається, що по Києву зручно гуляти пішки, і я люблю його архітектуру. Я бігаю, тож часто досліджую місто саме так.
А одна з речей, яка подобається найбільше, — київські мурали. Щоразу, коли знаходжу новий, фотографую його. У моїй колекції вже близько 50 таких фото.
Один із муралів, який мені запам’ятався — це велосипедист біля Київського велотреку. Але в місті є ще десятки робіт, які мене вражають.
Моменти, коли я зрозумів, що перебуваю там, де маю бути
Таких моментів було кілька.
Перший стався 1 січня 2025 року. Вранці я був у своїй квартирі, коли почув дуже гучний вибух. Він розбудив мене й струснув будинок.
Я вийшов на вулицю і побачив, що за кілька кварталів від мене в центрі Києва горить будівля. Разом з іншими людьми я стояв на вулиці й дивився, як пожежники гасять вогонь.
Приблизно через десять хвилин ми почули звук ще одного дрона. Двоє хлопців побігли до найближчої станції метро. Коли я теж почув дрон, побіг за ними разом з іншими.
За секунду після того, як я зайшов усередину, неподалік пролунав потужний вибух.
Пізніше я дізнався, що це був повторний російський удар після того, як на місце вже прибули екстрені служби.
Цей момент ще раз нагадав мені, наскільки важливо, щоб Україна продовжувала боротися проти російської агресії.
Інший момент стався приблизно через чотири-п’ять місяців після того, як я почав волонтерити в «Печерських Котиках».
Одна з волонтерок святкувала день народження, і мене покликали приєднатися до святкування разом з іншими. Саме тоді я по-справжньому відчув себе частиною цієї спільноти.
Якою Україну бачать у США
Люди у США добре знають про те, що відбувається в Україні. Американські медіа багато розповідають про війну й показують, як вона впливає на повсякденне життя українців.
Коли я розмовляю з родиною та друзями, вони кажуть, що регулярно бачать Україну в новинах і читають про те, що тут відбувається.
Водночас, думаю, у декого може складатися враження, що українське суспільство перебуває на межі колапсу або що люди тут живуть у цілковитій скруті.
Звісно, для людей поблизу фронту реальність набагато важча. У Сумах, Харкові, Херсоні та Запоріжжі люди переживають значно більше, ніж у багатьох інших частинах країни.
Але своїм друзям за кордоном я хотів би показати й іншу сторону життя в Україні.
Я постійно бачу людей, які працюють, навчаються, ведуть дітей до школи, одружуються, народжують дітей і продовжують жити своїм повсякденним життям.
Так, багато речей залишаються дуже важкими. Але мене надихає те, як українці продовжують жити й пробиваються крізь усе те жахіття, яке коїть Росія.
Воєнний туризм і люди, які приїжджають в Україну
Я зустрічав лише кількох людей, які приїжджали в Україну під час війни переважно заради фото чи відео для TikTok, Instagram або YouTube.
Певною мірою я вдячний за те, що таким чином вони документують злочини, які тут відбуваються. Але мені не подобається, коли люди приїжджають лише тому, що хочуть побачити країну, яка перебуває у стані війни. На мою думку, це неправильна мотивація.
Я також зустрічав іноземців, які приїжджали в Україну після складних періодів у своєму житті. Часто ними керує сильне бажання знайти своє коло людей і допомагати іншим. Мене надихає те, як люди з різним життєвим досвідом приїжджають в Україну, щоб познайомитися з українцями та ближче пізнати автентичну українську культуру.
Для мене головна думка проста: іноземцям в Україні раді й вони тут потрібні. Більшість іноземців, яких я зустрічав, робить тут хороші речі.
Але важливо розуміти, навіщо ти сюди приїжджаєш, і бути готовим зробити щось корисне під час свого перебування в Україні.
Якби Київ був людиною…
Якби Київ був людиною, то це був би професійний боксер, який не боїться жодного суперника чи виклику.
Він сильний, витривалий і готовий йти до кінця.
