«Я зрозумів, що хочу пов’язати життя з Україною»: американський викладач про Київ, війну та рішення залишитися

Джейк Макгрю — американський викладач, який закохався в Україну ще у 2013 році. Після більш ніж двох років волонтерства у Корпусі миру він мріяв повернутися й не відмовився від цього рішення навіть після початку повномасштабної війни.

Сьогодні Джейк уже понад два роки живе в Києві, викладає математику й музику в Kyiv International School, вивчає українську мову та будує життя в країні, яку давно вважає своїм домом.

В інтерв’ю VisitKyiv.com він розповів про свій шлях до України, життя в Києві та етику подорожей під час війни.

Шлях, який привів мене до Києва

Я закохався в Україну ще під час першого приїзду у 2013 році, коли волонтерив у Корпусі миру. Спочатку жив на Чернігівщині, а згодом майже два роки — у Володимирі на Волині.

У 2014 році нас евакуювали через Революцію Гідності, але вже наступного року я повернувся до України ще на півтора року. Саме тоді я зрозумів, що хочу пов’язати своє життя з Україною.

Після цього я навчався в Будапешті, проходив стажування в Тернополі, а згодом поїхав до США, щоб здобути педагогічну освіту. Проте думка про повернення до України не полишала мене.

Через пандемію мені не вдалося одразу знайти роботу в Україні. Тому певний час я викладав у школі в Софії, але й тоді постійно приїжджав до Києва та Львова.

У грудні 2021 року я дізнався про відкриття American University Kyiv, написав до університету — і після розмови з ректором Романом Шереметом отримав роботу.

Однак через повномасштабне вторгнення університет відклав відкриття кампусу. Тож я переїхав до Луцька, де протягом двох років допомагав розбудовувати університет за американською освітньою моделлю.

Зрештою, я зрозумів, що постійно їздити до Києва дуже виснажливо, тому приблизно два роки тому остаточно переїхав сюди. За цей час я встиг пожити на Оболоні й Подолі, а нині мешкаю у Святошинському районі, неподалік від Kyiv International School, де викладаю математику та музику.

Що мене найбільше вразило у Києві?

Найбільше мене вражає те, що Київ продовжує розвиватися навіть під час війни. Попри постійні обстріли, тут відкриваються нові заклади, змінюється місто й не зникає відчуття життя. 

Водночас виникає відчуття, ніби живеш одразу у двох реальностях: удень насолоджуєшся Києвом — його кав’ярнями, культурою, людьми та новими місцями, а вночі слухаєш дзижчання дронів, прокидаєшся від повітряних тривог і спускаєшся в укриття. 

Перед переїздом я не був упевнений, що мені сподобається Київ, адже мені завжди були ближчі міста на заході України. Але Київ мене справді здивував: тут легко знайти своє коло людей, а місто постійно змінюється й розвивається.

Саме тут я зміг здійснити свою давню мрію — побудувати життя в Україні. Тож, мабуть, найбільше Київ змінив мене тим, що дав можливість жити тим життям, про яке я мріяв. 

Чому я мрію залишитися саме в Україні?

Тринадцять років тому Україна була зовсім іншою країною.

Коли я казав людям у Володимирі чи Козельці, що моя мрія — залишитися жити в Україні, вони дивилися на мене, ніби я божевільний. Казали: «Ми всі хочемо звідси виїхати. Чому ти хочеш залишитися?»

Сьогодні я чую таке набагато рідше.

Особливо після початку повномасштабного вторгнення, коли багато українців пожили за кордоном, а потім повернулися назад. Багато хто зрозумів, що в інших країнах теж вистачає проблем, а Україна дає речі, які для них справді важливі.

Коли я вперше приїхав сюди, одразу відчув, що в України величезний потенціал. Тут є свобода й відчуття, що ти справді можеш створювати щось важливе. Саме це привабило мене тоді і досі тримає мене тут.

Як війна в Україні сприймається у США?

Сьогодні для пересічного американця Україна значною мірою зникла з інформаційного поля. Про неї набагато менше думають і говорять, ніж раніше. Дехто навіть запитував мене: «А що, війна досі триває? Вона ще не закінчилася?» 

Чути таке дуже важко. Особливо коли ти сам живеш у країні, де триває війна: взимку по десять годин сидиш без електрики, а одного дня в твій будинок влучає дрон. До того ж у мене багато друзів, які зараз служать або вже повернулися з фронту.

Однак певною мірою я їх розумію, адже коли опиняєшся далеко від війни — в іншій країні чи навіть просто в більш спокійному регіоні України, — усе починає сприйматися інакше.

Водночас українська діаспора в США дуже багато робить для того, щоб тема України не зникала з публічного простору. Я також намагаюся долучатися до цієї роботи: розповідаю про Україну друзям, знайомим і колегам, а також звертаюся до американських політиків із закликом і надалі підтримувати Україну. 

Туризм під час війни: де проходить межа етичності?

Думаю, усе залежить від мети приїзду.

Якщо людина приїжджає лише для того, щоб перетворити війну на контент і набрати популярність у соцмережах, це викликає суперечливі почуття. З одного боку, це може виглядати як експлуатація чужого горя. З іншого — іноді саме завдяки таким людям про Україну дізнаються ті, хто інакше ніколи б не звернув на неї уваги.

Якщо ж говорити про звичайних туристів, то я справді вважаю, що людям варто приїжджати — але робити це з повагою до країни й до людей, які тут живуть. Адже найважливіше — познайомитися з українцями та почути їхні історії. Саме це допомагає по-справжньому зрозуміти Україну.

Я не раз бачив, як після поїздки до України люди повністю змінювали своє уявлення про неї. Наприклад, один знайомий американець належав до Російської православної церкви. Але після того, як побував в Україні й побачив руйнування на власні очі, зрозумів, що багато з того, у що він вірив, не відповідає дійсності.

Тому якщо люди знають елементарні правила безпеки, розуміють, як діяти під час повітряної тривоги, і не очікують, що хтось інший відповідатиме за їхню безпеку, така поїздка може бути важливою і для них, і для України.

Якби Київ був людиною…

Якби Київ був людиною, це був би друг, який розкривається по-різному залежно від того, з ким проводить час. Адже Київ неможливо описати одним образом.

Для когось це місто книжок і неспішних прогулянок, для когось — спорту й активного дозвілля, для когось — фестивалів, концертів і яскравих подій. Саме тому Київ ніби підлаштовується під кожну людину й щоразу відкривається по-новому.