«Для мене фольклор — це спосіб відчути країну»: американський фолькмузикант Бенджамін Стюарт про Київ, українські традиції та життя під час війни
Американський фолькмузикант про переїзд до Києва, волонтерство та український фольклор.
Бенджамін Стюарт — американський фолькмузикант зі штату Огайо, який уже 3 роки живе у Києві. Тут він розвиває українську фольксцену, вивчає українську мову та досліджує витоки української культури.
З початком війни він разом зі своїм колегою створив благодійний проєкт «From Ohio with Love» та зібрав понад 100 тисяч гривень на допомогу ЗСУ.
У розмові з VisitKyiv.com він поділився своїми враженнями від життя в Києві, розповів про українську фольксцену й про те, чому закохався в це місто.
Зміст
Як музика привела мене до Києва
Уперше я приїхав до Києва восени 2022 року, хоча до того вже не раз бував в Україні — переважно у Львові. Усі ці поїздки так чи інакше були пов’язані з музикою.
Під час однієї з них у 2020 році я познайомився з українськими музикантами, зокрема з Мар’яном Пирогом із гурту «Пиріг і Батіг» та іншими львівськими виконавцями. Саме тоді я закохався в українську фольксцену.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я підтримував зв’язок із друзями в Україні й присвятив себе волонтерству: організовував благодійні концерти, займався адвокацією та їздив до Вашингтона на зустрічі на підтримку України. Тоді ж ми з моїм американським колегою Бреттом створили волонтерський проєкт From Ohio with Love і разом із UA First Aid збирали кошти для українських військових.
Кульмінаційним моментом 2022 року стала моя перша поїздка до Києва. Тоді ми пригнали автомобіль і медичне спорядження для військових, а також виступали для українських захисників поблизу фронту на Донеччині, неподалік Бахмуту. Це був надзвичайно сильний і водночас виснажливий досвід. Саме після нього я зрозумів, що мені потрібно зробити крок назад від активного волонтерства.
Чому я вирішив залишитися в Києві
Після тієї поїздки я почав регулярно їздити до Києва, вже не стільки як волонтер, скільки через людей, музику й відчуття зв’язку з містом. Для мене фольклор — це спосіб відчути країну та її народ: через історії, голоси й те, як люди передають пам’ять у піснях. У Києві я познайомився з багатьма фолькмузикантами та відкрив для себе місцеву музичну «тусовку», яка стала моїм головним зв’язком із містом.
Після кількох поїздок я вирішив переїхати до Києва, бо саме тут відчуваю себе по-справжньому живим. Згодом я почав працювати викладачем англійської в ліцеї та давати приватні уроки в IT-компаніях, паралельно продовжуючи свій музичний шлях і дослідження українського фольклору.
У столиці я також познайомився зі своєю дівчиною Олею, яка виросла на Наддніпрянщині й з дитинства співала народні пісні разом із бабусею. Уже понад два з половиною роки ми розвиваємо спільний музичний проєкт, у якому ділимося українськими та американськими фольклорними традиціями.
Сьогодні я радше спостерігач і учасник української фольккультури, ніж волонтер. Я багато пишу, вивчаю українську, спостерігаю за змінами в суспільстві й намагаюся жити в цій новій реальності, як і всі навколо.
Коли фольклор зустрічається з війною
Є момент, у якому мобілізація особливо помітно перетинається з фольклором. Це проводи на війну.
Вперше я потрапив на таку подію в червні 2022 року у Львові, навіть не до кінця розуміючи, що відбувається. Це були проводи мого друга — нині він служить у «Культурному десанті», а тоді був одним із найкращих фолькмузикантів Львова. Того дня був День музики, і після виступу просто посеред вулиці зібралися кілька сотень людей, які співали йому народні пісні. Згодом це переросло у великі проводи, з обіймами, співами й прощанням.
Пізніше я ще кілька разів бачив такі проводи вже в Києві — навіть для жінок, які добровільно вступали до війська. Там завжди є спів, стрічки, вишиті тканини, слова підтримки. Здається, це дуже жива традиція, яка ніби повернулася до українського життя.
У цих проводах відчувається дивне поєднання двох реальностей. З одного боку, це майже святковий культурний ритуал, сповнений музики, символів і спільності. З іншого — справжнє прощання з людиною, яка вирушає на війну.
Чесно кажучи, це досвід, який мені досі важко осмислити. Я багато про нього думаю і пишу, але, здається, потрібен ще час, аби повністю його осмислити.
Перші враження від Києва
Я родом із маленького містечка й до переїзду ніколи не жив у великому місті. Тому мені іноді складно сказати, що саме мені подобається в Києві, а що просто переваги будь-якого великого міста.
Якщо говорити про перші враження, то найбільше мене здивував громадський транспорт: метро, трамваї, а також маршрутки, які працюють дуже чітко. Багатьом американським містам не завадив би такий дешевий і зручний приватний транспорт, і я досі не розумію, чому його там майже немає.
Також мене вразила кількість хороших кав’ярень і ресторанів із чудовою кавою, смачною їжею та привітним обслуговуванням. Складається враження, що українці не прагнуть постійно вигадувати щось нове, а просто дуже добре готують класичні страви. У США часто навпаки: якщо ти не придумав щось абсолютно нове, це вже здається нецікавим.
Думаю, це пов’язано і з якістю продуктів. Коли я тільки переїхав в Україну, мене вразило, наскільки вони тут свіжі. У США ми звикли до масового виробництва їжі, а в Києві свіжі домашні продукти можна просто купити в бабусь на Лук’янівському ринку.
Рік розчарувань: коли війна стала буденністю
Перші два роки життя в Києві були сповнені захоплення. Мені було цікаво відкривати нове місто — усе здавалося дивовижним. Але третій рік виявився для мене роком розчарувань.
У вересні на війні загинув мій близький друг Вова, який не прослужив і 6 місяців. А ще я серйозно травмував коліно, після чого переніс операцію й пройшов тривале відновлення.
І все це ніби зафарбувало весь рік у дуже темні кольори. Для мене це був період, коли я побачив інший бік життя в Україні та Києві.
Водночас ми переживаємо період, коли Україна багато в чому перехоплює ініціативу. Є події, які дуже піднімають бойовий дух: удари по російських військових цілях, атаки на москву, знищення великого нафтопереробного заводу. І я дуже радий цьому, тому що цей рік і особливо зима були надзвичайно важкими.
Також я помітив, що під час останніх масованих атак, зокрема тієї, коли постраждала Лавра, ми з Олею навіть не встали з ліжка, адже вже не було ні сил, ні бажання реагувати.
І тоді я впіймав себе на думці: «Ого… здається, я справді став місцевим».
Чи знають у США, що відбувається в Україні
Загалом американцям часто бракує контексту, щоб зрозуміти, що насправді означає російське вторгнення в Україну. Багато хто знає про холодну війну між США та Радянським Союзом і про те, що Україна колись входила до складу СРСР, але це дуже загальні знання.
Через це частина людей так чи інакше потрапляє під вплив російської пропаганди. Своє уявлення про війну багато американців формують із телебачення та соціальних мереж, тому часто не до кінця розуміють український контекст і роль російського суспільства.
Що робить Україну особливою
Я ще не зустрічав нікого, кому б не сподобалося в Україні. Але найскладніше — пояснити, що саме робить її особливою тим, хто тут ніколи не був. Це не те, що можна зрозуміти з розповідей — це потрібно відчути.
В Україні ти можеш іти будь-яким українським селом влітку й просто з’їсти вишню з дерева біля дороги. Можливо, саме цей зв’язок із землею формує те відчуття України, яке так важко пояснити словами. Мені хотілося б, щоб люди у США теж могли його відчути.
Якби Київ був людиною
Київ — це місто внутрішніх контрастів і протиріч. Тут тисячолітня історія існує поруч із надрозкішними автомобілями та занедбаними районами; старовинні будівлі повільно руйнуються, а поруч з’являються нові сучасні забудови, які часто залишаються порожніми.
Гадаю, Київ залишається сильним і живим не лише завдяки своїй історії, а насамперед завдяки людям. Саме їхній дух робить це місце таким, яким воно є.
Якби Київ був людиною, це була б внутрішньо суперечлива, трохи розірвана особистість — але водночас дуже тепла й надійна для близьких. Такий друг, який не надто дбає про себе, зате завжди поруч із тими, кого любить: постійно на зв’язку, завжди готовий підтримати.
Я неймовірно вдячний киянам за те, як тепло вони мене прийняли. Я відчуваю дуже глибокий зв’язок із людьми столиці — їхню дружбу, підтримку й любов.
Також я хочу подякувати Збройним силам України та кожному іноземному добровольцю, який став на захист України. Саме завдяки їм я можу жити в цій неймовірній країні, подорожувати її містами, селами й горами, вивчати українську мову, пізнавати народні пісні та робити все можливе, щоб розповідати світові про цю безцінну давню культуру.
