«Подорож до Києва — це школа самовизначення»

Матеуш Добровольскі — польський музикант, журналіст та викладач народної музики, танцю та гри на рамковому барабані. Вперше Матеуш приїхав в Україну у 2023 році, і відтоді Київ його вже не відпускає. За цей час він вже п’ять разів побував в Україні, відкривши для себе не лише українську музичну сцену, а й саме місто. 

За даними VisitKyiv.com, у першому півріччі 2025 року іноземці та особи без громадянства перетнули кордон України 1 194 983 рази. Польща посіла третє місце серед усіх країн за кількістю перетинів кордону, з яких 116 589 здійснили її громадяни.

Команда VisitKyiv.com поспілкувалася з Матеушем про його подорожі, роль музики у формуванні спільнот та досвід життя в столиці під час війни.

Перше знайомство з Києвом

Вперше я відвідав Україну у липні 2023 року. Мені пощастило, бо я їхав із Владом Яремчуком з Atlas Festival. З ним я зустрічався раніше на кількох музичних конференціях, де він
виступав із промовами про війну в Україні.

Набагато простіше подорожувати, коли на початку хтось допомагає зорієнтуватися.  Так, коли ми вперше приїхали в Київ, був уже пізній вечір. Під ранок я прокинувся до вбиральні та побачив Влада біля дверей. Влад каже: «О, ти прокинувся — чудово. У нас є 15 хвилин, щоб спуститися в укриття». В той момент я подумав, що починаю розуміти, як усе працює.

Наступні дві години ми провели на одній зі станцій метро, пили трав’яний чай і чекали, поки все заспокоїться. Тоді був досить масштабний обстріл: горіли машини, ракета пролетіла неподалік від нашого дому.

Для людини, яка вперше приїхала в Україну, такий досвід справляє дуже сильне враження.

Між історією та технологіями: перші враження від Києва

Під час першої поїздки мене найбільше вразив вайб Києва. Навколо було багато нового та сучасного, але водночас збереглися пережитки радянщини, наприклад, будинки з консьєржами. 

У Польщі це дуже незвично: я не знаю звичайних житлових будинків із консьєржами, хіба що в елітних апартаментах, але точно не в типових багатоповерхівках.

Під час тієї ж поїздки я побачив білборд із написом «Київ чекає на вас після перемоги». Він здався мені дивним і застарілим. Згодом українські друзі пояснили, що такі білборди з’явилися на початку повномасштабного вторгнення для підтримки морального духу. Проте мені здається, що сьогодні це вже не працює і, можливо, варто переглянути стратегію.

Чому люди вагаються приїжджати до Києва?

Я вважаю, що варто заохочувати людей відвідувати Київ, тому що він гостинний, живий та відносно безпечний. Навіть у своїй січневій поїздці я відвідав багато місць — музеї, бари, ресторани. 

Іноземці не завжди розуміють, що під час війни можна продовжувати розважатися, ходити на концерти, в музеї, бари і водночас донатити та допомагати армії.

У Польщі останні спогади про війну пов’язані з Другою світовою та жорстокою німецькою окупацією, тому для багатьох війна — це абсолютне зло й найгірший можливий сценарій. Людям складно уявити, як це — жити у стані війни, але не під окупацією.

У мене жодного разу не виникло відчуття, що мені тут не раді. Люди дуже гостинні й підтримують ідею «туризму солідарності». Вони цікавляться, чому я приїхав, але водночас відкриті — готові приймати, ділитися історіями, своїми думками й переживаннями.

Жива сцена Києва: від квартирників до танців просто неба

Київська музична сцена молода, активна та значно прогресивніша, ніж польська. Тут люди відкриті до експериментів. Нещодавно я допоміг своєму другові Захару Давиденку із Суспільного Радіо написати статтю для британського музичного журналу Songlines про «Смик» — великі фольклорні техно-вечірки в Києві. Такий формат наразі недосяжний для Польщі — це щось справді нове та свіже.

Окрім цього, мене вражає, наскільки згуртованою є ця спільнота. Щоразу, коли я приїжджаю, виникають спонтанні ідеї зібратися в когось удома й пограти разом. У Польщі такий спосіб життя майже зник — ми рідко зустрічаємося у когось у квартирі. У Києві це не проблема. Тут йдеться не лише про музику для публіки, а й про стиль життя.

Київські музиканти також реалізують великі проєкти, наприклад, танці влітку просто неба на Володимирській гірці, на великих дерев’яних терасах, де близько 200 людей танцюють козачок і польку під живу акустичну музику. 

Саме тому ця музична спільнота для мене — магніт. Усе інше в Києві — приємний бонус. Якби така спільнота була в Рівному чи Львові, я б поїхав туди. Бо річ не в місті, а в людях.

Київ, до якого хочеться повертатися

Те, що відбувається зараз,  — це момент пробудження та прориву для національної ідентичності. На людей можна тиснути як завгодно, але вони знайдуть спосіб зробити своє життя хорошим та насиченим. Ідентичність тримає людей разом. 

В Україні багато чудових і талановитих музикантів, більшість із яких ніколи не була в Польщі. Люди часто не розуміють, що Україна вже п’ять років перебуває в стані певного «локдауну». Спочатку Covid, потім — війна, що триває ці криваві тисячу з гаком днів. Це означає, що молоде покоління — до 25 років — у дорослому житті майже не мало змоги подорожувати. І не лише вони не їздять, а й іноземці до них майже не приїздять.

Тому приїхати сюди — це велика справа. Бути іноземцем, спілкуватися з молоддю, усвідомлювати, скільки у нас спільного. Для молоді не є очевидним, що не лише наші мови близькі, а й культурно ми дуже схожі. У певному сенсі ти відчуваєш себе амбасадором своєї країни чи то радше дипломатом.  

Коли я став повертатися кожні пів року, люди зрозуміли, що я роблю це для них. Окрім поїздок, я виступав із гуртами та організовував благодійні воркшопи на підтримку України. Також я радо приймав друзів у себе вдома у Варшаві.

Підготовка до поїздки: безпека та практичні речі

Оскільки я мав когось на місці, то був технічно підготовлений. Дуже полегшує життя наявність української SIM-карти та постійний доступ до інтернету. У Польщі є дві компанії, які пропонують страхування для таких поїздок. 

Також важливо заздалегідь дізнатися інформацію про тривоги та чинні обмеження, наприклад, комендантську годину. Поїздка вимагає певної підготовки, але це точно не привід скасовувати її. 

Як життя в Києві змінює сприйняття світу

Подорож до Києва стала для мене школою самовизначення. Після неї я більше не маю терпіння до антиукраїнських поглядів і ще чіткіше усвідомив своє негативне ставлення до росії.

Можна читати про війну, але зовсім інша справа — дивитися в очі жінці, яка втратила чоловіка на війні. Бачити всі ці людські трагедії наживо. Під час останньої поїздки я був на прощанні з художником-військовим Давидом Чичканом — це був нестерпно важкий момент. Важко терпіти людей, які не розуміють масштабів цієї руйнації.

Також я почав думати про те, щоб вивчити українську мову. Хоча подорожувати можна і без цього — телефону з інтернетом достатньо. З польської перспективи завжди можна порозумітися, бо багато слів схожих між собою. 

Бути в Києві — це чудове відчуття. Я дуже хочу, щоб люди приїжджали в Україну, бо це справді варте того.